Враження від поїздки в Черемошно

   Одним із напрямків діяльності нашого братства є відвідання маленьких сільських приходів, які особливо потребують підтримки.

   Перші наші такі паломництва примушували нас дивуватись. Ми, міські юнаки і дівчата, звикли до розкішно вбраних храмів, переповнених на свята. Ми вважали за норму, що у недільні і святкові дні повно людей, до Причастя завжди багато дітей, ну, а хор співає звісно, тільки по нотах. Стан сільських приходів вражає. Принаймні нас, молодь.

   Думається, що й іншим буде цікаво дізнатись про ту грань життя, про яку майже не говорять. Адже частіше ми отримуємо новини про загальноцерковне життя, новини загальноєпархіальні: візити патріарха, престольні свята, а про про сірі будні мало відомих закутків Волині ніхто не згадує. А воно і не дивно, адже там усе так буденно, що немає за що зачепитись.

   Останнього разу ми їздили у село Черемошно Ковельського району. Храм освячений на честь...

   Цей прихід побив усі "рекорди" наших здивувань. Зазвичай ми їздимо на Літургію: самі співаємо, член братства Роман Марчук з церковного амвону проголошує проповідь, а після Літургії спілкуємось з приходським священиком.

   А цього разу, у Черемошне нас запросили взяти участь не лише у богослужінні, а у своєрідному тематичному вечорі, присвяченому сектам, адже у невеличкому сільці проповідують єговісти та п'ятидесятники. Планувалось, що приїде троє лекторів з розповідями про рідну віру, та інші конфесії, а ми, братчики і сестрички поспіваємо веселих пісень.

   Але сталось так, що жоден із лекторів не приїхав. Роман Марчук - випускник Чернівецького богословського інституту, - у цей вечір змушений був заміняти усіх трьох. Попри всі несподіванки, вечір вдався. Приміщення сільського клубу було заповнене і до кінця концерту майже не спорожніло. Ще б пак! Стільки гостей у селі! Та ще й молодих, та ще й називають себе православними, та ще й щось показуть, розказують та співають!

   Але, мабуть, найщасливішим у цей вечір був отець Володимир. А ми вкотре переконались, що для того, щоб служити на таких приходах, треба мати купу терпіння і, взагалі, бути подвижником у прямому розумінні цього слова. Ми, миряни, часом бачимо тільки зовнішню сторону життя священиків і їх сімей. А ця зовнішня сторона може здатись досить легкою, навіть легшою в порівнянні з мирянами. Чи так це насправді? Нехай кожен судить самостійно, а наша задача - розповісти.

   Отець Володимир - молодий священик, нещодавно закінчив семінарію. Така ж молода його дружина, є маленька донечка. У більшості випадків, служіння молодих священиків починається саме з таких приходів, а продовжується у їх чергуванні. Ситуація така: сьогодні Ви, отченько, служите ось тут, невідомо скільки - можливо - один місяць, можливо - два, а, можливо -п'ять років. До речі, за останні 10 років у Черемошному змінилось 9 священиків.

   Уявіть, у Вас молода сім'я, сьогодні Ваш дім - тут, а де він буде потім - невідомо. Скільки триватиме така невідомість? По - ідеї, - все життя. Невідомо, скільки шкіл змінить Ваша дитина.

   Які свята у таких сім'ях ми приблизно уявляємо: здебільшого вони церковні, звершуються богослужіння, приїзджають в гості священики, вкінці - обід. А які будні? Справа в тому, що священики і їх сімейні відчувають голод тоді, коли немає що їсти, мерзнуть тоді, коли немає що вдягнути - словом, теж живі люди. Такщо паралельно із підготовкою до служб і духовним окормленням пастви священик змушений шукати засобів окормлення матеріального.

   Найчастіше це - город. А знаєте, що таке кормитись із городу? Це значить цілими днями проводити час у полі. Сюди варто добавити худобу - це підйом о п'ятій годині ранку. До речі, Вам повезло, якщо Ви маєте батьків, які Вам регулярно допомагають. І ще повезло, що тепер платять гроші, які в народі називають "дитячими". Адже на зарплатню (цілих 500 гривень!!!) не дуже "розженешся". Ще священику повезло, якщо він володіє якимось ремеслом - це теж може прокормити сім'ю.

   Додайте ще сюди "всенародну гордість" за те, що "Ми тримаємо свого священика: він живе у нашій хаті (мається на увазі церковна), ми йому даємо зарплату, і інколи приносимо молоко".

   Хіба рідко приходиться чути слова типу: "Ми своєму попові даємо те, даємо інше", "Ми купили йому велосипеда", "Ми йому даємо зарплату"!

   Хоча, гріх не сказати, що на ціле село завжди знайдеться двоє-троє чоловік, які дійсно підтримують свого пастиря. От, наприклад, отцю Володимиру допоміг зробити церковного забора добрий чоловік, щоправда, він п'ятидесятник. Православні, мабуть, зайняті важливішими справами, ніж церковний забор.

   А, от, на церковний купол, часу вистачило: робили люди, які називають себе православними.

   До сліз боляче дивитись на ці дві роботи: кривий купол, зроблений "своїми" і рівнесенький заборчик, зроблений "штундами". Виникає питання: "Якби не було добрих сектантів, то і паркан був би кривим?" І взагалі, що є символом цього приходу: купол чи забор? Мабуть, і забор, і купол - маленькі прообрази не тільки цього приходу, а й людських душ.

   Згадується євангельська притча про милосердного самарянина. Тогочасних самарян порівнюють із сучасними сектантами, і для того, щоб краще зрозуміти глибину притчі називають її притчою про доброго сектанта. Пам'ятаєте, згідно притчі, одного єврея побили до втрати свідомості і залишили помирати. Повз пройшли "свої": єврейський священик, єврейський левіт. А "чужий" сектант - самарянин (до речі, євреї зневажали самарян, старались з ними навіть не говорити) допоміг.

   Роман розповів селянам про секти, спробував пояснити, чому варт триматись рідної віри. А ми, в свою чергу, теж отримали безцінний урок. Пам'ятаємо, що людське життя - продовження Євангелійської історії. От і задумались: а чи доростемо ми коли - не - будь до рівня доброго сектанта?

Голова братства Зоя Шайнюк

Дивитись фото поїдки